Сергій САВЧЕНКО: «Ми виграємо точністю і якістю, вони - беруть кількістю…»
Викурити ворога з «нір» можна тільки потужною далекобійною зброєю
Сергій Савченко – підприємець і політик. Очільник «Свободи» Кропивницького району, депутат Олександрівської селищної ради. Пів року тому Олександр добровільно зголосився воювати до підрозділу «Гвардії Наступу», сьогодні служить у мінометній батареї 4-го батальйону «Сила Свободи» Бригади швидкого реагування НГУ «Рубіж», захищає Лиманський напрямок. Від 2014 року Сергій разом з побратимами активно волонтерив – передавав на фронт автомобілі (зокрема й вантажні), військове обладнання, харчі. А сьогодні вже в його підрозділ приїздять волонтери.
Пресслужба «Свободи» поспілкувалася зі Сергієм про ситуацію на лиманському відтинку фронту, про сильні і слабкі сторони ворога, про перспективу просування наших військ та про тилову роботу депутатів у місцевих і селищних радах.
– Сергію, коли вирішили, що підете воювати? Яка ситуація на вашому напрямку?
– Як чоловік, який вже прожив трохи, щось знаю про це життя, я ще на початку 2022-го ухвалив для себе рішення піти служити. Бо це обов’язок чоловіка – захищати свою землю. Але спочатку я мав іншу роботу, пов’язану з військовою справою, але не зі ЗСУ. Прийшов час, і з початком 2023-го вирішив піти служити.
В нас стабільно тяжка ситуація. Ми перебуваємо на дуже неприємному відрізку фронту – з одного боку, через місцевість, а з другого боку – через Лисичанське НПЗ (нафтопереробний завод). Це величезна машина, яка має багато підвалів, де окупанти ховаються і зберігають зброю. На цьому напрямку якісь серйозні дії неможливі. Ми радше захищаємо наші рубежі. Прямий удар в лоб на Лисичанське НПЗ – це ні про що, бо в нас немає для цього можливостей. Та й руйнувати його не хотілося б. Як підприємець, я розумію, що це мільярди наших українських гривень. Зруйнувати таку машину, яка приносить прибутки державі, – це гріх. По суті, це друга Азовсталь. Цей завод просто треба якось обійти. Зараз завод на окупованій території, це їхній потужний опорний пункт. Вони розуміють, що потрібні потужні авіабомби, щоб нищити його.
– Ви стали добровольцем. Чи потрібні якісь навички, щоб піти воювати?
– Я зі зброєю «на ти» давно, свого часу займався спортом, але тут основне – мотивація. Це найголовніше, що я зрозумів. Якщо людина мотивована, коли її сюди не з-під бича загнали, коли розуміє, куди йде і що робить, то курс молодого бійця (КМБ) дає все, що потрібно. Мої враження про «Гвардію Наступу»: до кожної людини ставляться індивідуально. За час КМБ дивляться, хто ти, як підготовлений, які є навички приватного життя. Нема такого, щоб всіх зігнали і погнали вперед. Командування дуже скрупульозно дивиться, кому що можна доручати. Когось із стрільця робили водієм або водієм БТРа, або стрільцем БТР, когось забирали в снайпери. Залежно від того, що кому Господь дав. Наприклад, не кожний потягне гранатомет. Можна вміти непогано з нього стріляти, але фізично його тягати – це вже інше питання. Не знаю, як де, але у нас до цього ставляться дуже відповідально.
– Та все ж чи є такі, які були просто змушені служити? Що з такими робити?
– Таких, кого затягли сюди силоміць, у нас мало. Комусь дали повістку, хтось прийшов сам. В «Рубежі» більше націоналістів, свідомих людей з правильними переконаннями. Але є й ті, хто отримав повістки – вони приходять і показують нормальний результат. Звісно, є й такі, які зловживають. Їх небагато – але вони є, не буду гріха таїти. Їх відсіюють – ви ж розумієте, що нікому такий побратим в окопі не потрібен. За час КМБ таких «лікують» підвищеними фізичними навантаженнями, добрими словами, потім в лікування включається зарплата, а коли вже й це не помагає, людину переводять в таке місце, щоб ні собі, ні людям не заважав воювати.
– Ви воюєте в бригаді швидкого реагування. Звучить небезпечно. До чого зобов’язує ця назва?
– В кожній назві є певний сенс. Ми – штурмовики. Цим все сказано. А про небезпеку… Тут все небезпечно.
– Як оцінюєте силу ворога?
– Я не військова людина, але можу оцінити їх з особистого погляду. Їхні підготовлені військові частини воюють непогано. Мобіки – витратний матеріал, про них не говорю. Їм дають автомат, пару магазинів і все, вони мають дійти до міни або просто виявити кулеметну точну і полягти там. Це їхнє завдання. І їх лягає просто тисячі. Але їхній людський і технічний ресурс наскільки великий, що нам бодай в чомусь треба зрівнятися з ними. Найкраще – в техніці, звісно. Зараз ми виграємо точністю і якістю. А вони беруть кількістю.
Звісно, кількість обстрілів уже зменшилася. Зменшилася їхня вперта атака, де вони йдуть одне за одним, як сарана. Жити хочеться всім. Та й вчаться вони чомусь. Але квадрокоптери є і в них, і в нас. У них їх, до речі, набагато більше. Але в нас очі в небі теж є. Я бачу, як працюють наші хлопці, і як працюють вони. Ми не витрачаємо багато мін на позицію чи на їхній штурм. У нас є точка, є наведення: раз, два, три – все, знищили. А вони працюють на подавлення, наприклад, Градами: 20, 40 зарядів вилетіло і накрило гектар. А наша гармата вистрілила двічі, але точно.
– Чи вистачає вам зброї? Чи потрібні літаки, наприклад…
– На мою скромну думку, необхідний мінімум є. А хотілось би більше. Було б у нас більше далекобійної зброї, то все було б трошки по-іншому. Нам зараз потрібні дрони. Дрони-розвідники, дрони ударні, їх потрібно багато. Це дуже ефективна зброя, це зброя майбутнього, вона поза конкуренцією. Літаки – це дуже класна штука з огляду на те, що по нас запускають керовані авіабомби. Треба від цього захиститися. А без літаків це зробити складно. Якби у нас був винищувач, то можна було б збити їхній літак ще на території РФ. З американськими і європейськими технологіями це не було б складно.
– Що думаєте про контрнаступ? Чим їх можна викурити з їхніх нір?
– З місця ворога можна зрушити тільки потужною новітньою далекобійною зброєю. Немає тут геніального рішення. Береться побільший ствол, який якомога далі стріляє і якомога сильніше все розносить. І так з великої відстані без людських втрат «розбираються» їхні бліндажі й окопи – все елементарно. Було б чим стріляти. Так само все і розміновується – є спеціальні машини, про які, певно, знаєте. Але їх, звісно ж, мало. Я вважаю, що просто йти в атаку і втрачати людей, кращий потенціал країни, – не логічно. І добре, що наше командування так не робить.
– Як депутат, як гадаєте, чи достатньо роблять селищні, місцеві ради у вашій області для наближення нашої перемоги?
– Війна вже, напевно, всіх торкнулася – особливо в невеликих громадах. І здебільшого депутати розуміють, що треба зробити все, аби війна не прийшла до них додому. Звісно, це розуміють не всі. Переконаний, що у різних радах різна ситуація. Але що стосується нашої селищної ради, то зазначу, що часом таки вдається знаходити аргументи для консолідації депутатів навколо адекватних рішень, у тому числі й щодо допомоги армії. Але, ясна річ, що іноді депутатам доводиться пояснювати пріоритетність напрямків, на які мають спрямовуватися бюджетні кошти. І мене дуже тішить, коли нас чують, хоча таке буває не завжди.
Водночас, ми, як люди з державницькою позицією, дуже чітко розуміємо, що будь-яка політична конкуренція у час війни тільки шкодить. Власне тому «Свобода» і призупинила свою політичну діяльність, бо ми усвідомлюємо, що в цей час всі патріоти України мають відкинути політичні розбіжності, і спільно працювати заради наближення Перемоги. Тому, дуже часто доводиться тримати себе в руках, бути обережнішим у висловлюваннях, менше критикувати і, натомість, шукати більше аргументів для того, аби переконати колег-депутатів ухвалювати те чи інше необхідне рішення.
Чи достатньо місцеві ради роблять для нашої перемоги? Відповім, що мені, як, певно, і більшості українців хотілося б більшого. Особливо коли я спостерігаю за тим, наскільки активними у підтримці війська є місцеві ради, які очолюють наші побратими - свободівці. Очільники Тернополя, Івано-Франківська, Хмельницького, Конотопа та інших громад. Очевидно, що вони є прикладом для інших місцевих чиновників у цьому питанні, і ми робимо все, аби й наша селищна рада слідувала цьому прикладу. Хотілося б більшого ще й тому, що я знаю, скільки армії допомагають прості громадяни і бізнес. Зрештою, я знаю скільки війську свого часу допоміг я. І цей порядок цифр іноді набагато переважає ті суми, які на підтримку армії витрачають деякі місцеві ради. Тому це питання важливе ще й з точки зору елементарної справедливості.
З іншого боку, треба визнати, що, на жаль, для прямої підтримки місцевими радами військових є безліч бюрократичних перепон, які доводиться долати, що суттєво заважає активно залучати місцеві бюджети до підтримки військових. Тому наразі ми мусимо тільки голосно говорити про ці перепони щоб зрушити вирішення цієї проблеми з місця.
Розпитувала Леся Басараб.