Пророцтва Тараса Шевченка, які збулись у сьогоденні
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар Тарас»
Він, ким зайнялось і запалало...
Так про Тараса Григоровича Шевченка написав Євген Маланюк, і вцих словах жодної каплі перебільшення!
Тарас Григорович був надзвичайно талановитою людиною. Хист до живопису звільнив його від кайданів, зробив відомим на всю Європу, проте він не міг мовчати. Не міг бачити ті страхіття, приниження та беззаконня, які чинили пани в Україні, не міг мовчати, коли імперія залишала з нашого квітучого краю руїну. Шевченко писав, писав настільки влучно, як може говорити лише правда.
Звичайно, його правда не могла залишатися безкарною.
1846 рік - заслання із забороною писати. В наш час важко уявити через що пройшов поет, - з одного боку палаци, бали, розкішне життя, яке він міг отримати легким помахом руки та мовчанням, з іншого боку – стражденний народ, який не знає справедливості, поваги, не має жодних прав окрім служити пану, йти в рекрути, бути товаром у забавах вельмож - людей могли продавати, грати на них в карти, забивати до смерті, гвалтувати – і все це безкарно, тому що український народ не вважався за людей, - це були просто кріпаки.
Як колишній кріпак Тарас Григорович не зміг мовчати, він пожертвував своїм достатком, своїм щасливим безтурботним життям, сім’єю, якої в нього ніколи не було (він боявся що його сім’ю неминуче репресують через його проукраїнську позицію). Шевченко навіть в засланні писав, ховаючи роботи у підхалявних тайниках.
1850 році, після короткострокового повернення він знову був заарештований та засланий на Новопетровське укріплення на сім років. Попри численні клопотання щодо повернення Шевченка в Петербург, лише у 1857 році (після смерті імператора Миколи l) йому дозволили повернутись на Європейську частину імперії, проте ще майже рік забороняли повертатись в Москву та Петербург, заточивши його під нагляд у Нижньому Новгороді.
Заслання, постійні цькування та переслідування підкосили здоров’я «Кобзаря». Він прожив всього 46 років та помер на чужині, проте його тіло, згідно заповіту, було перезахоронено в Україні на Чернечій горі.
Важко переоцінити внесок Тараса Григоровича в розвиток та збереження Української культури. І це не тільки його твори, картини, він надихнув Українську молодь на супротив, на збереження Української ідентичності, культури, мови. Своїм прикладом він показав, що можна зломити тіло, але не дух!
Найстрашніше в творчості Т.Г. Шевченка, - це пророчість. Його слова:
«Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають»
актуальні через півтора століття.
І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі… Колись будем
І по-своєму глаголатьЯк німець покаже,
А до того й історію
Нашу нам розкаже.
(ймовірно тут йшлося не про німець, а «москаль», проте зміст поеми тягнув би вже не на заслання, а на каторгу )
Погано дуже, страх погано! В оцій пустині пропадать. А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать – і мовчать.
Третину життя Кобзар провів у засланнях, але повертаючись в Україну він бачив розруху, знедолених людей, свавілля та беззаконня, що розривало серце.
Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
А на москалiв не вважайте, нехай вони собi пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У них народ i слово, i у нас народ i слово. А чиє краще, нехай судять люди.
Наскільки актуальні ці слова сьогодні, і як мало людей це хочуть розуміти
Пройшло півтора століття після пророчих слів «Кобзаря», проте ми все одно віримо в історію, яку нам нав’язали, спілкуємося мовою народу, який катував нас не одне століття, сваримося між собою замість братання.
Тарас Шевченко пророчив нам боротьбу за Незалежність, пророчив русифікацію, пророчив міжусобиці та незнання історії, але також він пророчив нам свободу, незалежність та мир!
На все потрібен час. Ми виконаємо заповіт Тараса
І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі.
