полiтичний форум мiста Знам'янки - Новини

Перемогти росію — єдиний спосіб урятувати Революцію гідності

Tue, 21 Nov 2023 10:46:00 +0000

У десяту річницю Революції гідності Бог подарував екстремально теплу осінь. Інколи здається, що це людська кров, яка рясно падає на землю, так її зігріває. Кров на землі серед синього степового неба й випалених полів пшениці. Серед стовбурів колись зелених посадок.

Перебуваючи в окопах серед свисту осколків і дзижчання дронів-камікадзе, рефлексувати про десяту річницю Революції гідності і складно, і просто водночас. Просто, бо й далі гідність — те, чого не можна позбавити ззовні, можна лише відмовитися внутрішньо — особисто. Тому бʼємося з гідністю.

А складно рефлексувати, бо революція розчинилася, як туман у свідомості людей, як давноминуле явище і в реальному політичному просторі. «Прекрасний світ новий», мʼяко кажучи, трохи не той, за який билися та вмирали. Ми не виграли цієї революції, вона не перемогла, але ми й не програли її. Ми вже обвинувачені присудом контрреволюціонерів, але ще не засуджені історією. Ми ще живі, і ми бʼємося.

Революція гідності як один з етапів столітньої національної революції своєї кінцевої мети — державності української нації — не досягла. Ба більше, вчергове спрацював «залізний закон олігархії». Віче, свято народоправства було переможене олігархічним режимом. Як вінець — олігарх при владі на перших постреволюційних виборах. Медіакратія перемогла дійсність. А «телевізор» переміг Майдан одразу після втечі януковича. Часто думаю про те, чи могли ми чимось зарадити.

Національна революція може перемогти лише тоді, коли нація повертає свою ідентичність, коли внутрішня правда перемагає навʼязувану ззовні картинку. Інтуїтивно відбудоване давнє віче, Січ як форма устрою — усе це давало проблиск надії. Але народоправство перемогли плутократія та охлократія. І замість народоправства (демократії) отримали демонократію. Народ навіть не помітив, як 12 вимог Майдану викинули на смітник. Постреволюційний парламент почав штампувати протилежні рішення, прикриваючись вимогами євроінтеграції. Через 10 років результати революції переписали. Непричетних нагородили. Невинних покарали. У цьому плані революція зазнала поразки.

Однак під час революції спрацювало ще одне геополітичне правило. Навіть аксіома. Національна революція в Україні завжди наштовхується на російську збройну агресію. (путін напав, бо Україна стала занадто українською, — писала Ен Епплбом, американська історикиня, письменниця та журналістка, лауреатка пулітцерівської та багатьох інших міжнародних премій. — Ред.) І переростає в національно-визвольну боротьбу.

Революція гідності вилилася в геополітичне повстання. Вона вже остаточно зруйнувала європейську присутність російської імперії. росія, більша частина якої за полярним колом позбавлена Європи, тепер, як байстрюк, кидається то до геополітичного Півдня, то до фантомної Півночі. Ще вчора регіональний лідер з претензією на геополітичне лідерство, нині — країна-вигнанець. Цей дзвінкий ляпас путіну дала Україна, ще точніше — українська нація, і вже зовсім точно — її пасіонарна частина. Тому так затято Путін кидається на Україну, щоб повернути претензії на європейськість.

На десятому році війни з росією результат ще не очевидний. Для того щоб геополітичне повстання перемогло, воно має стати геополітичною революцією. А значить, зупинка на півкроку неможлива й несе Україні смертельну загрозу. Щоб перемогти, Україна мусить повністю знищити симулякр під назвою російська імперія й витворити на її колишній території простір незалежних національних держав. Такі зміни справді матимуть революційні геополітичні наслідки. Для світу й України. Передусім для України.

Росія ж сприйняла Революцію гідності як «геополітичний бунт» і спробувала жорстко його придушити силою, водночас постійно апелюючи на міжнародній арені терміном «антидержавний переворот в Україні» й нібито правом захищати свої корінні інтереси. Угамувати бунт росія намагалася гібридною війною, а даниною за непокору стала анексія Криму. Щоб звести «бунт» нанівець, в українську державність мала бути зашита конституційна міна сповільненої дії — узаконення проросійського анклаву на Донбасі, збереження колоніального статусу язика й моспатріархату.

Гібридна війна в першій фазі потребувала гібридної капітуляції у формі ілюзорного миру. Мінські угоди стали ідеальним майданчиком для виконання росією своїх завдань. Легітимно визнати право росії на втручання у внутрішні справи України означало своєрідний протекторат, а згода на це України давала сигнал Заходу, що «не все так однозначно». До того ж Мінськ обходив тему окупації Криму. Він ставив її за дужки, а відсутність збройного опору нібито підтверджувала псевдоправо росії зазіхати на Крим.

Паралельно одне з багатьох у ряді нескінчених невиконаних перемирʼїв після Дебальцевого дало змогу росії, заморозивши війну в Україні, зняти війська з України й прогнати їх через Сирію, збільшуючи свої геополітичні претензії.

Усередині країни процвітала контрреволюція негідників. Активних учасників революції купили, убили або компрометували. Пасіонарної сили Майдану не вистачило, щоб відірватися від міцного тяжіння олігархату. Але плутократія переграла себе, коли на хвилі медіакратії та дикого популізму здобула несподівану перемогу на виборах суперпопуліста.

Ставши президентом, ставленик олігарха, але все ж представник зденаціоналізованого охлосу, вирішив знести старі фігури й поставити своїх ноунеймів. Майже як янукович із младоолігархами курченівського розливу. Перекинувши дошку з фігурами, Зеленський мимоволі зруйнував стару путінську партію. І путін психанув і «сходив конем по голові», удавшись до прямої, неприкритої збройної агресії та повіривши в казочку про «Київ за три дні». А Революція гідності, що фактично зазнала поразки всередині, але стримала опір ззовні, як національно-визвольна війна триває нині на Сході. І як зовнішнє продовження революції, бо це війна нації проти імперії.

Фото: Роман Малко

Фактично це другий тайм революції. Вигравши його, можна кардинально вплинути на вислід національної революції. Проте, щоб перемогти, варто проаналізувати помилки та уникнути їх. Революція не може зупинятися на півметра. Вона має бути рішучою та безкомпромісною. Її учасники мають бути зухвалими. Не боятися переходити будь-які червоні лінії, обовʼязково доводячи справу до кінця. Постколоніальне антинаціональне має бути безжально знищене та випалене. Революція — це не просто готовність іти до кінця — це здатність бачити й вести за горизонт. Дотискати й не компромісувати.

Лише розвал росії дає шанс українцям на перемогу в екзистенцій війні та Революції гідності. Але щоб національна революція перемогла, самої зухвалості недостатньо. Національно-визвольну війну та революцію може вести й перемагати лише сформована нація. Укорінена в себе. З відновленою, реконструйованою ідентичністю, із заглибленням у звичай, традицію, історичну памʼять. З повним викоріненням наслідків окупацій і колоніалізмів.

Саме тому нині йде така кавалерійська атака і ззовні, і від пʼятої колони всередині на спроби нації скинути всі пута колоніалізму, укорінитися й стреміти вгору. Тотальне покозачення українців є тією чарівною вундервафлею, здатною переламати хід війни й досягти перемоги. У цій війні головне не зброя, технології, гроші, а дух. Гідність побʼє рабство. Революція гідності переросла у війну гідності.

Водночас важко мотивувати вояків, серед яких левова частка — учасники та прихильники Революції гідності, коли один з керівників служби МПЗ — генерал, який ставив підпис під зверненням Януковича розігнати Майдан.

І ще важливо, щоб ми перемогли не лише технологічно й політично — перемога має бути в духовній сфері. Україна має повернути світу ренесанс цінностей. Довести що Ідея, Гідність, Свобода здатні ламати звичні конструкції міжнародних договірняків. І нині це все ще в наших руках і залежить від нашої волі та дій. Тому робімо що можемо, а там буде як буде…

Автор: ЮРІЙ СИРОТЮК

За матеріалами Український Тиждень

Презентація книги “Шляхетні серця”

Fri, 17 Nov 2023 14:43:00 +0000

Презентація книги: “RIDкнигарня”, Київ, Хрещатик 7/11 (ріг Хрещатика та Алеї Небесної сотні, 2-й поверх), 19 листопада 2023 р., 16.00.

Нова книжка Романа Коваля “Шляхетні серця” – про козаків-добровольців, які загинули в боротьбі за Українську державу у 2022 – 2023 рр., – поета-воїна Юрія Дадака-“Руфа” і аеророзвідників – Олега Собченка-“Чорного”, Юліана Матвійчука-“Бобра” та Дениса Антіпова-“Бука”.

Книга вийшла у видавництві Марка Мельника (наклад 800 пр., обкладинка тверда, формат 84х108/32, 208 с., з фотографіями, ціна 300 грн).

На честь героїв цієї книги відбулися 28-мі вшанування героїв Холодного Яру. 30 вересня на Меморіалі козакам-добровольцям у Холодному Яру їм поставлено пам’ятники на холодноярському плато (скульптор Ігор Семак).

Окрім біографій героїв, у виданні опубліковано їхні спогади та спомини їхніх друзів, побратимів і рідних. Ось прізвища авторів спогадів: Павло Подобєд, Ігор Луценко, Олександр Стець, Сергій Василюк, Роман Коваль, Орест Стець, Марія Антіпова, Лілія Матвійчук, Андрій Мацьків, Андрій Ковальов, Олег Слабоспицький, Євген Карась, Галина Бабій, Павло Дзіковський, Галина Добровольська-Рибалкіна, Ігор Іваньков, Друг “Бобер”, Євген Борісов, Діана Козир, Максим Новицький-“Холодний”, Тарас Марущак, Ігор Шолтис-“Шульц”, друг “Яр”, Тарас Кобза, Сергій Мошенко, Тарас Синяговський, Ігор Скляр, Микола Біляєв, Андрій Олефіренко, Костянтин Сандига, Андрій Бугрій, Олександр Москаленко, Сергій Калініченко та інші.

Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах Міністерства освіти України, Міністерства оборони України, МВС, Національної гвардії і Патрульної поліції.

Заплановано презентації в Києві, Полтаві та Корсуні-Шевченківському, де жили герої книги Денис Антіпов, Юліан Матвійчук і Олег Собченко. Можливі презентації у Львові та Бережанах, де народився Юрій ”Руф”-Дадак.

Придбати можна тут: http://otamania.in.ua

Михайло Іванченко: художня виставка з нагоди 100-ліття

Wed, 15 Nov 2023 06:16:00 +0000

…Маючи 9 – 10 років, Михайло ледве вижив у Голодомор 1932 – 1933 років. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а серед них – сестричка Оля та дід Софрон, вільний козак у 1918 р. (усім їм Михайло Іванченко 1990 року на кладовищі Гусакового поставив монумент).

15 листопада 2023 р. об 11.00

ВІДКРИТТЯ ХУДОЖНЬОЇ ВИСТАВКИ Михайла ІВАНЧЕНКА поета, художника, краєзнавця, політичного в’язня, лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського

Лицаря Ордена Святослава Хороброго козака Історичного клубу “Холодний Яр”

З НАГОДИ 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
Київ, Солом’янський р-н, вул. Преображенська (колишня вул. Клименка), 2А, Центр культури та дозвілля КНУБА, приміщення музею (3-й поверх)

Виставка триватиме: 15 – 25 листопада 2023 р.

Михайло Іванченко народився 18 листопада 1923 р. в с. Гусаковому на Звенигородщині в родині сотника Вільного козацтва Грицька Іванченка.

Батько вчив сина читати за “Кобзарем” Тараса Шевченка.

Михайлик ледве вижив у Голодомор 1932 – 1933 років. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а серед них – сестричка Оля та дід Софрон, вільний козак у 1917 р.

Москва розстріляла Михайлового батька в 1938-му.

1947 року військовий трибунал за антисталінські та антикомуністичні вірші засудив Михайла на 10 літ заполярних таборів. Його погнали по штрафних та режимних зонах ГУЛАГу з тавром “склонєн к пабєґу”.

Син вільного козака не раз вмирав і воскресав на “501-й стройкє” залізниці. Після смерті Сталіна був звільнений. Багато років перебував “под ґласним і нєґласним надзором”. У добу СССР не мав шансів публікувати свої вірші. П’ять разів його картини знімали з виставок. Лише 1991 року видав свою першу книжку – “Дивосвіт прадавніх слов’ян”.

Тоді ж на Всесвітньому симпозіумі “Голодомор-33” Михайло Іванченко першим виставив свої малюнки про ту жахливу пору.2007 року Михайла Іванченка відзначено Літературною премією ім. Василя Симоненка. У 2008 р. Михайла Іванченка прийняли до Національної спілки письменників України. 2012 року відзначений Літературною премією ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр”.
Помер 14 січня 2015 року.

Публікуємо схему, як знайти виставку.

На фото – автопортрет Михайла Іванченка.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр” в інтернет-книгарні http://otamania.in.ua

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Петро Кузик: Взяти батальйон "Парламент" і на два тижні під Бахмут. Будуть ідеальні управлінці для держави

Tue, 24 Oct 2023 07:09:00 +0000

З початку повномасштабної війни добровольчий батальйон "Свобода" пройшов, здається, всі можливі найгарячіші точки: Київщину, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Горлівку.

З січня 2023 року свободівці воювали спочатку в Бахмуті, а останні кілька місяців тримають позиції поблизу знищеного росіянами міста.

"На війні немає вибору між добром і злом. Це зазвичай вибір між лайном і ще більшим лайном", – каже комбат "Свободи" Петро Кузик, ніби підсумовуючи 16 місяців у війську.

"Українська правда" зустріла Кузика у Києві, куди він приїхав на злагодження підрозділу.

В цьому інтерв'ю комбат розповідає про оборону Бахмута, українську зброю, добровольців "Свободи" та найважчі бої з початку повномасштабної війни.

"Я люблю Бахмут і ненавиджу одночасно"

– Ми з вами вперше за час повномасштабної війни зустрічаємося в Києві. Ви приїхали на злагодження і провели тут вже кілька тижнів. Військові часто скаржаться, що важко сприймати життя в тилу. Які у вас відчуття?

– Двояке відчуття. З одного боку, мирне життя Києва, в тому числі, інших мирних міст – це якісна робота сил спротиву. І це означає, що ми добре працюємо, якщо це дає змогу забезпечити мирне життя з усіма його наслідками.

Але є місцями перебори, ці гуляння, коли люди настільки забули уже, що відбувається страшна війна і коли здається, що їм байдуже. І так – це трохи болить.

Політично я маю сказати, що все супер, так і має бути, ми для цього працюємо, і так і є – ми для цього працюємо. Але і іншої крайності не може бути. Іде страшна війна, кров ллється просто потоком, втрати, на жаль, маємо серйозні. І от суспільство, мені здавалося, мало б бути єдиним. Так, не всі можуть воювати, це зрозуміло. Можливо, і не треба всім воювати. Але ті, хто не воюють, мають і підтримувати воєнних, і хоча б молитися, хоча б пам'ятати.

Але зараз у нас злагодження, є доступ до інтернету. Почитаєш новини, почитаєш, що нічне життя у людей триває, виявляється... Невже вони не розуміють, що якщо прорвуться там, на сході, то цього всього не буде, а буде кошмар? Вони дуже швидко забули Бучу, Гостомель, Ірпінь, дуже швидко забули масові терори, вбивства на Київщині. Я не розумію, як так?

Я взагалі дуже лояльна нормальна людина, але зараз трошки реагую, коли бачу серйозних накачаних людей, у яких достатньо часу на спортзал, на барбершоп, на татуювання. Коли вони йдуть, під пахвою несуть собачку і збираються кальянчик покурити й обговорюють велику проблему – вибір кальяну. Це їхнє життя, я не маю права вмішуватися в нього. Але чому одні валяться по-справжньому, а от іншим настільки якось все одно?

Ще рано коментувати, але от події в Ізраїлі – я в захваті дивлюся, як вони мобілізувалися.

– Але ми теж швидко мобілізувалися в перші дні повномасштабного вторгнення.

– Це дуже схоже було на наші перші дні після вторгнення. Бо ця війна дуже несправедлива, і вона українців зачепила. І тоді, пам'ятаю, я дивився і думав: ось вона, українська нація, це момент істини, момент створення української нації. І він відбувся.

Просто коли окупантів відігнали від мирних міст, особливо від Києва, занадто розслабилися, і занадто гедоністично поводиться деяка категорія громадян. Це нагнітає, з одного боку. А з другого боку, навіть якщо така картина, це ж нас не зупинить. Ми – добровольці. Ми самі туди пішли воювати.

– Давайте поговоримо про Бахмутський напрямок, де батальйон "Свобода" воює, якщо я не помиляюся, понад 7 місяців. Чесно кажучи, усі військові, які стоять саме на цьому напрямку і з якими я спілкуюся, дуже втомилися. Ці бої завжди виснажливі, вони даються великими втратами. Ми чуємо голоси як серед військових, так і серед іноземних експертів, які кажуть, що не розуміють взагалі, чому так довго триває ця Бахмутська кампанія. Можливо, ви могли би це пояснити?

– Трошки виправлю вас: цієї зими буде рік, як ми заступили працювати на Бахмут.

Власне, з першого місяця минулої зими ми отримали задачу, зайшли туди і це було дуже непросто, тому що взимку працювати – це пекло для піхоти. Це постійний холод, неможливо ні обігрітися, ні просушитися, постійно вологі окопи. Вдень, коли сонце виходить, воно підтає. Вночі, коли сонце заходить, воно все замерзає. Це і хвороби, і обмороження, і всі наслідки роботи в цих болотах, морозах.

Тоді логіка була чітка і зрозуміла, тому що у нас була задача сточити наступальні сили ворога, знищити його наступальний потенціал. Були надії, що ми перейдемо в тотальний контрнаступ, особливо коли Харківська операція вдало пройшла, по Херсону вдало спрацювали.

І тоді ми розуміли, що ворог наступає, наше завдання – перемелювати його в активній обороні. Минула зима, я вам скажу так: на добу в нас було по 10-15 штурмів. Тоді, коли у них перестало виходити штурмом, почалися проблеми, вони туди загнали вагнерів. Вагнери свою роботу для них виконали, але в основній своїй масі утилізувалися.

Це божевілля з людської та й воєнної точки зору так витрачати, в тому числі, і людські ресурси, але це дало їм свої плоди, вони просунулися, зайняли певні позиції. Але тоді ми нищили їх неймовірно багато.

Зараз в цій роботі певна логіка, очевидно, є, тому що в генеральних штабах воно видніше. Нам, солдатам, обговорювати накази – це не по-воєнному. Ці розмови і думки в окопах – це похідне від окопної війни, яка затягується. Бо коли ми працювали в Рубіжному, Сєвєродонецьку, там все дуже динамічно було. А коли окопна війна, то як це виглядає: ми вийшли, попрацювали в Бахмуті, справа від Бахмута, зліва…

Я уже люблю це місто і ненавиджу одночасно (посміхається – УП). І оця втома, виснаженість, невизначеність, вона і породжує в деяких підрозділах такі думки.

Ми поки що тримаємося – я маю на увазі морально, – бо ми добровольці, у нас з мотивацією все в порядку. У нас із обладнанням погано і з боєкомплектом, а от з мотивацією ще більш-менш тримаємося. Воєнним завжди краще, коли ми рухаємося вперед. Коли йде наступ, і втрати величезні, але все одно – трофеї, полонені якісь там...

– Наскільки ми зараз далекі від оперативного оточення Бахмута? Я так розумію, що це, в принципі, і є мета на сьогодні?

– Стратегічна мета очевидна – звільнити українські території, українські міста. В контексті Бахмута – звільнити Бахмут. Найкращий спосіб – обійти по флангах, змусити їх втекти чи вийти з того місця. В принципі, як це робили ми, коли очевидно було, що була загроза оточення, надійшов наказ, щоб зберегти живу силу, відійти на нові позиції.

Це зрозуміло. Але щоб говорити з вами такими категоріями правдиво, треба мати повну інформацію про кількість ворога, про кількість наявних свіжих сил у нас, про кількість боєкомплекту, про наступальний потенціал, про час.

Я не володію цією інформацією, я відповідаю за нашу ділянку, яку нарізали нам для роботи. Тим більше я зараз на злагодженні знаходжуся. Тому, щоб отакі прогнози давати категоричні, це треба або бути на піку інформації, або бути Арестовичем, заявляти щось безвідповідально, вдруг ти попадеш у правду. Ні того, ні іншого я не маю, тому я вам відверто скажу, що це знають штаби. Єдине, що я дивлюся на той дефіцит боєкомплекту, який зараз є…

– Наш?

– Наш. І це два варіанти: або у нас кепські справи з боєкомплектом, або він економиться саме для якихось ривків на якомусь напрямку. Дай Бог, щоб це був Бахмутський напрямок.

В принципі, є в солдат довіра до вищих штабів. Безглуздих наказів мінімальна кількість. Я розраховую на те, що все іде своїм планом.

Більше того, я вам з досвіду скажу, що зараз неможливі такі тотальні ривки, тотальні штурми. І ми, і ворог, розуміючи небезпеку наступу, замінувалися, купу неприємних сюрпризів що з їхнього, що з нашого боку створили, сектори всі простріляні.

Зараз відбувається позиційна війна. Вона важка, вона виснажлива, але все одно це краще, ніж робити якісь незрозумілі геройські вчинки, а потім називати вулицю іменами цих хлопців.

"Ненавиджу словосполучення: "Держитесь любой ценой"

– Минулого року росіяни нас суттєво переважали технічно. Яка зараз ситуація?

– Щодо технічного оснащення, отут вони переважають нас у всьому: кількість танків, якість цих танків, кількість боєкомплектів, кількість артилерії, яка прикриває піхоту і яка забезпечує їхні наступальні дії, кількість обстрілів, застосування авіації, радіоелектронна боротьба – оце всі елементи, де вони нас переважають, причому переважають тотально.

– В чому тоді наша перевага?

– Ми на своїй землі.

– Тобто мотивація?

– Для нас ця війна – священна. Крім мотивації, я думаю, що вищі сили за нас, тому що справедливість і правда на нашому боці.

Наша перевага в якості нашої піхоти. Ми захищаємо свої сім'ї, ми захищаємо свій народ від реально нелюдів. Я бачив наслідки їхньої окупації, коли звільняли Ірпінь – це розстріляне, закатоване мирне населення – від дітей до старих мирних людей. Я чітко знаю, що це деграданти.

В чому ще наша перевага? Якщо брати нашу арту, наші артилеристи професійніші і точніші. Але нам видають дуже обмежену кількість боєприпасів. Ви дуже здивуєтеся, коли можна буде говорити про ці цифри.

– Ви маєте на увазі співвідношення між нами та росіянами?

– Так, ми працюємо дуже обмеженою кількістю припасів. Коли ми обороняли Рубіжне, порахували, що в годину на наш невеличкий квадратик, позицію, було 500 прильотів плюс-мінус за годину. З нашого боку за цей час два рази вистрелив міномет.

– Ви знаєте, стосовно цієї теми я згадую знову ж таки історію з Бахмутом. І в медіа, і в промовах вищого політичного керівництва дуже часто лунала теза про фортецю Бахмут. Водночас я пам'ятаю одну зі своїх розмов з американським військовим аналітиком на початку березня 2023-го, коли він сказав, що за усіма показниками та інформацією українські війська мали піти з Бахмута ще наприкінці лютого. Українські війська пішли з Бахмута під загрозою оперативного оточення наприкінці травня. Ви розумієте, за рахунок чого українська сторона так довго там протрималася?

– Виключно за рахунок українського характеру, виключно. Ненавиджу це словосполучення, але я його неодноразово чув: "Держитесь любой ценой". От для того, хто віддає цей наказ, це просто словосполучення або мотивація мене як командира. Любой ценой. Яка люба ціна для піхотинця? Це ціна його життя – ні більше, ні менше.

Можливо, оцю історію з "фортецею Бахмут" десь трошки ми переграли. Можливо. Але все одно великий сенс був у тому, щоб перемелювати їх. Ми реально уклали їх там дуже багато.

– Але своїх людей ми також втратили багато, давайте будемо чесними.

– Ми обороняємося, ми змушені оборонятися. Ніхто з українців з автоматом не пішов завойовувати Москву. Вони сюди прийшли, вони нас поставили в такі рамки.

Повірте, я останнє, що хотів робити в цьому житті, так це воювати. Мені було чим займатися. Але в мене сім'я, в мене доньки, в мене родина. Я вимушений захищати і їх, і в ширшому сенсі родину, націю українську. Пафосно так трохи, але це факт.

Тому Бахмут як українська територія правильно оборонявся. І співвідношення знищених окупантів і, на жаль, загиблих українських оборонців, воно там 1 до 20 доходило, 1 до 50 доходило на деяких ділянках. На гарячих ділянках там 1 до 10 це як мінімум в ті дні.

Мені би хотілося думати, що ми там не лили свою кров заради піару. Це покаже історія. Помилки будемо розбирати після війни. Але зустрічалося мені, особливо під час оборони Сєвєродонецька, військове керівництво, яким керувала жада доповісти хорошу новину і навпаки величезна боязнь доповідати погані новини…

Я пам'ятаю, коли в боях під Горлівкою уже сенсу не було тримати позиції, а мені казали: "Любою ціною". Уявіть собі, коли дають наказ "тримати позицію любою ціною", і я це доводжу хлопцям, і ми працюємо. І я хотів би перерахувати цих бійців, які ці позиції тримали. Позивний Вандам, Костя, наймолодший боєць нашого батальйону. Тоді йому було 19, зараз вже 20 має. У нього осколки від міни в обличчя попали. І я йому даю наказ про евакуацію, він каже: "Командир, я не уйду, тому що цю позицію нема кому тримати".

Коли позивний Трактор – йому осколок теж носа перебив, в обличчя зайшов – відмовився виходити.

Коли Василь Івашко з позивним Шаргород – осколок йому в шию попав, – моїм наказом його вивезли примусово в шпиталь. І в 2 години ночі він втік з лікарні з перев'язаною шиєю і, як зараз пам'ятаю, з пакетиком целофановим з антибіотиками. Я кричати на нього почав, емоційно, з використанням різної лексики. Він каже: "Командир, нас лишилося всього нічого. Я з вами, бо я там лежати не можу."

Уявляєте мотивацію цієї людини, цих бійців? І таких багато, я їх можу довго перераховувати. І ми витримали, ми зробили все, що треба.

Потім строк нашої роботи закінчився, прийшов наказ на нашу зміну, довго-довго шукали підрозділ, який буде нас міняти. Хтось не хотів, хтось боявся, це все продовжилося пару тижнів. Врешті-решт нас поміняли, а потім, за пару тижнів наказ поступив відійти на нові позиції. Я розумію, що ми все правильно зробили, ми поклали в землю дуже багато окупантів, ми їх там нормально так прорідили.

Але чому ми так затято стояли? Відповіді на це запитання в мене пока немає.

"Якщо Рубіжне, Сєвєродонецьк – це було пекло, то бої під Горлівкою – це була дупа пекла"

– Ви почали з того, що "Свобода" – це добровольчий батальйон, і це теж, звичайно, впливає на людей, які там воюють. Розказали про своїх бійців. Можете трохи розповісти про те, з яких регіонів здебільшого люди, які воюють у "Свободі"?

– На початках це була переважко київська організація "Свобода" і кияни, які долучилися до нас. А потім, уже буквально через декілька днів, звісно, західняки.

Але я б не сказав, що в нас воюють тільки кияни і люди із Західної України, ні. Воюють з Донецька, з Криму, з Луганщини, воюють з Центральної України дуже багато, причому якісно воюють. Звісно, із Західної України вони вмотивовані, їм нічого пояснювати не треба. З Київської області класно воюють, але хай на мене не ображаються кияни чи жителі інших міст – люди із села набагато легше переносять.

– Складні умови?

– Холоди, відсутність їжі, води, навантаження великі. Коли даєш наказ вкопуватися і перевіряєш якість вкопування, то люди з села краще це роблять, Просто якісніше, скажемо так, негаразди переносять. Це говорить або про важкі умови сільського буття, або про збережений ще такий український характер в селі.

– Неодноразово доводилося чути від інших підрозділів, які входять під керування Нацгвардії, що, на жаль, батальйони Нацгвардії дуже погано забезпечені всім, прямо найгірше за всіх. Навіть сили ТрО оснащені краще, ніж Нацгвардія

– Це правда.

– Можете пояснити, чому і в чому саме проблема?

– Я глобальної відповіді не маю. Я точно знаю, що є така проблема, особливо мені як командиру хотілося б набагато більше обладнання, БК, броні.

Це, можливо, пов'язано з тим, що функціонал Нацгвардії – це все-таки функції легкої піхоти плюс це похідна від внутрішніх військ. Хоча наша бригада сформована по стандартах НАТО і жодного разу не брала участь у правоохоронній діяльності. Вона і задумувалася як воєнна бригада оперативного реагування.

Але є розуміння, що взагалі ми підійшли до цієї війни неготові всією Україною.

– Хто зараз допомагає закривати потреби? Волонтери?

– Як правило, коли ми виходимо на передню лінію, з нами намагаються ділитися. Якщо по нашій ділянці йде прорив, то і артою допомагають, і боєкомплектом. Тобто всі працюють як єдиний механізм, бо, не дай Бог, якщо посиплемося ми, великі проблеми будуть справа, зліва.

– Тобто координація між підрозділами є?

– Координація є, координація суперова. Просто нам не вистачає зброї глобально, дефіцит всього, і якщо воно іде першочергово в Збройні сили, очевидно, уже в другу чергу воно доходить або не доходить до Нацгвардії.

– Чи стало більше зброї саме українського виробництва останнім часом?

– Ще не повністю, але вже в достатній мірі ми працюємо українськими автоматами і це класний автомат реально. Зараз у нас з'явилися ручні гранатомети українського виробництва. Але зрозуміло, що це не наші розробки, це ліцензійне виробництво перевірених зразків зброї Сполучених Штатів. На жаль, я ще не зустрічав українського виробництва потужної зброї як гармати, наприклад, але очевидно, вони є.

Також за статистикою українські сили оборони переважають ворога у використанні FPV ударних дронів. Це виходить з того, що у нас великий дефіцит був в артилерії, треба було відповідати чимось і знайшли цей варіант з дронами, почали його масштабувати. Більше того, я вже знаю десятки українських виробників і цю історію не спинити. Просто треба фінансами наповнювати в достатній кількості, щоб більшість комплектуючих виробляли у нас. Але поки що, це суто волонтерська історія ініціативних людей, дай Бог їм здоров'я.

– "Свобода" воювала за ці більш ніж півтора року війни на різних напрямках. Де було найважче?

– Класне питання, бо воно як у якійсь казці чи комп'ютерній грі.

Перша наша задача була, коли висадився в Баришівці десант, знищити той десант. І ми вночі прибули на місце, ми не знали місцевості і справилися з цією задачею.

Друга – була зайти в Ірпінь, звільнити Ірпінь. Зайшли на Ірпінь, розгорнулися ротами, стали в лінію, почали тиснути. Я думав: "О, то уже єрунда була – попередній досвід, рейди по Київській області, ось Ірпінь – це заруба".

Потім ми попали в Рубіжне, це для мене було пекло. Потім ми вийшли з оточення кругового, до речі, не втративши жодної людини. Нам пообіцяли тиждень відпочинку, а через 4 години відпочинку відправили в Сєвєродонецьк. Там було цікаво, страшно, пекельно і весело.

– Там були вуличні бої фактично.

– Да, там були вуличні бої. Ми здобули досвід бою в міських забудовах і проявили себе там дуже класно. Це нескромно, але це факт.

А потім, коли історія з Сєвєродонецьком завершилася, ми, до речі, підрозділ, який останнім виходив за наказом, форсували цю річечку, вийшли і попали під Горлівку.

Якщо Рубіжне, Сєвєродонецьк – це було пекло, то бої під Горлівкою – це була дупа пекла, я собі так думав. Але потім ми попали в Бахмут, і я зрозумів, що все те було єрунда, то були мультики – от вони, справжні бої.

А потім з Бахмута ми попали в район Бахмута: знову в поля, взимку, пройшли ці зимові штурми, коли хлопці з обмороженими ногами відбивали по 10-15 штурмів, і лізли вони як вдень, так і вночі. Це було щось неймовірне. Тому воно було по наростаючій завжди.

"Мені не зрозуміла байдужість у квадраті чи в кубі людей, які при владі"

– Зараз дуже складний етап війни. На жаль, контранступ, який Україна планувала, не приніс тих результатів, які від нього очікували. Минулого року все відбувалося інтенсивніше й, зокрема, через це привертало та тримало увагу до України. Сьогодні нам набагато складніше отримувати цю підтримку.

Що потрібно Україні, щоб все ж таки виграти цю війну? Чого недостатньо?

– Про контрнаступ. Він дав ті результати, які дав, які, можливо, і треба було дати. Повторюся: я думаю, що тут Україна дуже правильно себе поводить, коли не женеться за добрими новинами, а раціонально використовує всі наявні ресурси, в тому числі людські життя.

Що потрібно для того, щоб Україна перемогла?

Найперше, це консолідація суспільства. Єдине, що нам насправді заважає тотально перемогти екзистенційного ворога, це от наша здатність роз'єднуватися. З будь-яких питань ми дуже швидко любимо собачитися: по мовних питаннях, релігійних питаннях, відношенню до військових. Зараз я пару днів маю доступу до інтернету, дивлюся, уже якісь претензії у когось до Львова, хтось по мові намагається розділяти. Оце наша біда.

Плюс, це вже такі похідні – корупція наша, яка просто один з елементів, який відтягує перемогу і працює на ворога, безпосередньо нищачи і репутацію на зовнішньому рівні, і мотивацію бійців. Бо уявіть собі, коли ти в пекельних боях, коли ти ризикуєш життям, втрачаєш побратимів, оці всі новини про фестиваль споживацтва, корупції, яйця, які в каратах вимірюються, готівка в чемоданах… Це не сприймається, це огидно і це те, що заважає перемогти.

І, повертаючись до того, що все суспільство має приймати так чи інакше участь у здобутті перемоги. У мене в штабі правило, і тут я дякую моєму командуванню, щиро дякую, що вони зрозуміли, що таке добровольчий батальйон – управління батальйонами зараз формуємо ми. Ми постійно навчаємо і ми робимо це, повірте, я не кривлю, досить фахово. Усі наші спеціалісти, а вони дійсно зараз спеціалісти, пройшли велике навчання, самовдосконалювалися, ми їх багато вчили.

Але їх об'єднує одне: кожен з них, без виключення, пройшов шлях піхотинця. Кожен з них був в окопах, вигрібав і виживав і мав, не кожен, слава Богу, але багато мають поранення. І мені здавалося, якби в рамках всієї країни, якщо би велика доля парламенту пройшла піхотні бої, вони би себе вели зовсім по-іншому. Якби на рівні міністрів, замміністрів хоча б один тиждень посиділи на позиціях, у них би змінився світогляд, вони би зовсім по-іншому себе вели.

Війна для нас священна, бо ми боронимо Україну, український народ. А для когось це спосіб заробітку. І це розриває і підриває. Я більше скажу, отут я точно знаю настрої хлопців в окопах: падлюка, яка робить зараз мерзенні речі, воно все фіксується і ця людина буде відповідати після завершення війни.

Раніше після повідомлення про корупцію в Міністерстві оборони я б уже крісло міністра хитав чи Кабмін би пікетував. Я не можу зараз сказати: "Хлопці, стоп, ми не воюємо, виходимо з окопів, ідемо на політичну акцію в Київ". Це неможливо. Чи коли затримка в зарплаті, сказати: "Хлопці, нам затримали зарплату, значить, ми робимо страйк". Ми не можемо це собі дозволити. Ми воюємо, по-перше, не за зарплату, бо більшість цієї зарплати уходить на те ж екіпірування.

Мені не зрозуміла байдужість у квадраті чи в кубі людей, які при владі. Вони в ТікТок виставляють один одного, селфляться, б'ються між собою, гігікають.

Я розумію, що це вже банальність, але взяти і зробити батальйон "Парламент" і на два тижні – під Бахмут, в поля. Повірте, всі, хто виживуть, будуть ідеальні управлінці для держави.

– Ви у "Свободу" готові взяти народних депутатів?

– Та ні, ви що, я маю бути впевнений у бійцях, що вони витримають, не зрадять, не побіжать.

Севгіль Мусаєва, УП

Андрій Іллєнко в інтерв’ю "Українській правді"

Fri, 20 Oct 2023 08:43:00 +0000

Андрій Іллєнко – колишній народний депутат. Із липня 2022 року він – член батальйону «Свобода» 4-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії («Рубіж»).

Чому 14 жовтня - наше свято

Wed, 18 Oct 2023 14:38:00 +0000

Однак є речі, які неможливо перенести чи скасувати. 30 травня 1947 року Українська Головна Визвольна Рада, яка в той час була підпільною владою воюючої проти російського більшовизму України, постановила про встановлення 14 жовтня днем УПА. Цей нормативний акт ніким не був скасований чи змінений. Як не крути 14 жовтня - День створення Української Повстанської Армії.

І саме 14 жовтня щороку з 2005-го був днем, коли найактивніша частина українського суспільства - українські націоналісти - вимагали державного визнання ветеранам УПА, а також встановити цей день державним святом, що присвячене всім збройним силам, що боролись за становлення та захист України як держави на противагу всяким дням “защитника отечества”, які донедавна святкувалися любителями руского міра і активно насаджувалися молодому поколінню в школах.

В результаті націоналісти, так чи інакше, добилися свого. Процес був зовсім не завжди

суто мирним. Були опоненти, були сутички, арешти. Були таврування “провокаторами” і “агентами кремля” людей, які сьогодні сформували батальйони, полки і бригади та воюють з ордою на найгарячіших напрямках. А опоненти? Під їхніми стягами 24 лютого заїхали російські танки.

14 жовтня - це свято, яке заслужили наші предки з Української Повстанської Армії, що воювали за нашу свободу у критично складних умовах. Це свято, яке вже наше покоління, без перебільшення, вибороло для того аби вшанувати тих, хто боровся у ХХ столітті і вже тих, бореться у ХХІ.

Це наше свято. І його ніхто в нас не забере.

Wed, 18 Oct 2023 05:57:00 +0000

Трагічна звістка новина надійшла з фронту. Захищаючи Україну загинув наш побратим, очільник Голованівської організації ВО "Свобода" Роман Непотенко.

Непотенко Роман Дмитрович народився 06 квітня 1975 року в смт Голованівськ. З 1982 року по 1992 рік навчався в Голованівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів ім. Т.Г.Шевченка. Навчався на курсах водіїв у Голованівському ПТУ №38 ( 1992-1993 р.р.). З 1993 по 1995 роки проходив військову строкову службу у прикордонних військах.

Демобілізувавшись, вступив до Європейського університету у м. Київ, навчався в Українсько-фінському інституті менеджменту і бізнесу за спеціальністю «Економіка підприємства». Закінчив навчання у 1999 році. Працював на підприємствах смт Голованівськ, м.Умань, м.Київ, за кордоном.

2003 року одружився, мав сина, який трагічно загинув у 2018 році.

Свободівець. Активний учасник Революції Гідності. З 2014 року – учасник АТО. Мав поранення, контузію. Був відзначений нагородами ( нагрудний знак «Учасник АТО»).

З початком повномасштабного вторгнення росії на територію України у 2022 році був призваний до лав ЗСУ. Був стрільцем - помічником гранатометника у складі 56 ОМпБр.

На початку 2023 року отримав важке поранення. Після одужання знову повернувся до строю.

Воював під псевдо «Потап».

Вірний військовій присязі, у бою за нашу Батьківщину Роман Дмитрович виявив стійкість і мужність, загинув 13 жовтня 2023 року в результаті ворожого мінометного обстрілу в районі населеного пункту Григорівка Бахмутського району Донецької області.

Це непоправна втрата для усієї нашої свободівської родини і для України.

Вічна пам'ять побратиму.

Помстимося!

ВО "Свобода" Кропивниччина

Він був справжнім воїном

Wed, 18 Oct 2023 05:26:00 +0000

Я називав його просто Дмитрович.
Він пройшов бої на Майдані.
Пройшов АТО, пройшов війну.
Мав безліч важких поранень, але жодне з них його не зламало. Він завжди повертався до строю і йшов у бій.
Це наше з ним останнє спільне фото. Крокуємо вулицями Києва на марші "Вимоги Нації - ні капітуляції". Проти ганебних мінських договорняків і формул усіляких там Штайнмаєрів. За нашу національну Гідність.
Він не міг допустити нашої капітуляції. Бо він боєць. Націоналіст. Свободівець.
13 жовтня pysнявa міна його вбила. Загинув, як і належить козаку - зі зброєю в руках.
Вічна пам'ять тобі, Дмитрович.
Ти не капітулював.
І ми не капітулюємо.
Тільки помста. Тільки Перемога.

Дейнеко Павло

Юрій ЧЕРКАШИН (Чорнота): «Одна з найбільших небезпек – щоб ця війна не перетворилася на АТО-2»

Mon, 25 Sep 2023 12:39:00 +0000

Адже ворог сприймає цю війну по-іншому: його мета – знищити українців

Нещодавно популярному Ютуб-каналу «Хлопці з лісу», який заснував свободівець, голова ВГО «Сокіл», відомий воїн, доброволець Юрій Черкашин, - виповнилося 5 років. Увесь цей час канал у цікавій, популярній формі навчав своїх підписників тактики виживання у війні з московським окупантом. Ми дозвонилися до Юрія і з такої нагоди поставили кілька запитань.

- Юрію, чому саме «Хлопці з лісу»?

- Сама ідея створити канал зародилася під час вишкільних таборів «Соколу». Ми тоді подумали, що варто записувати свої тренування, щоб потім ще раз переглянути, проаналізувати і зберегти навіть не тому, що це навчальний матеріал, а як спогад про нашу діяльність. І з часом відео почали набували іншого формату.

Спочатку це були нарізки, наприклад про те, як на вишколах ми взимку ходимо вгорах. Потім ці відео потроху набирали обрисів навчальних: ми почали розповідати про певне спорядження чи цивільну вогнепальну зброю, яка була у власності у когось із нас. І так воно, як то кажуть, пішло-поїхало…

Ми не можемо сказати, що цей канал освітній – він містить елементи розважального. Але чимало людей, яких ми зустрічали на фронтах російсько-української війни, казали, що багато важливої інформації почерпнули саме із наших матеріалів, і це не може не тішити.

Щодо назви - назву придумав наш Георгій Баріленко, який зараз служить у війську.

- Чому саме така назва, як то кажуть, – запала в душу?

- Чимало заходів ми проводили в лісах, зокрема у Волинській області, на тому ж Вовчаку, який оточений кілометрами лісів. І ще ця назва добре перегукується із мотивами пісні «Марш сотні Лева», відомої також як «Хлопці з лісу». Ми її використовуємо фактично в кожному своєму відео.

- А як шукаєте теми для чергового відео?

- Частина тем приходить сама собою, частину готуємо з огляду на те, на що у суспільстві є запит. Робили, наприклад, відео про турнікети - якісні і неякісні. Робили відео про тривожну валізу для цивільного та тривожну валізу для військового. Іще перед початком повномасштабного вторгнення записали відео про спорядження для військового. Тобто це ті речі, на які був суспільний запит, яких потребували люди.

Також у нашому товаристві доволі багато особистої цивільної вогнепальної зброї. Трапляються і доволі рідкісні речі, про які ми теж розповідаємо. Наприклад помпова рушниц CORE, той самий «народний дробовик», який тривалий час був дуже популярний в українському стрілецькому товаристві.

Дискусія була про те, чи це нормальна рушниця, чи не розвалиться після читирьох пострілів? Ці передачі – а їх було кілька - були цікава і для нас самих, і для публіки, яка нас дивиться. І в своїх відео ми спростовували міфи про цю зброю.

- Ви кажете, що працюєте згідно з запитом суспільства. А от що саме зараз важливо навчити людей? Коли вже так довго триває війна…

- Треба постійно удосконалювати свої знання з медицини. Маю на увазі надання першої допомоги. Адже в нас ще багато людей живе совєцькими міфами про те, що кровотечу можна зупинити за допомогою шнурівок і палиці. Але, на жаль, на практиці такі «знання» іноді вилазять боком. Треба, щоб люди розуміли, що спорядження та обладнання, яке використовується для надання першої допомоги, повинно бути якісним.

Також люди мають володіти хоча б поверхневими знаннями із картографії, топографії, оскільки ми стикалися з випадками, коли таких знань не мають навіть ті, котрі вже призвані до війська. Тому і «підтягували» їх в тому плані.

Зараз потрібні знання можна отримати на курсах, на будь-яких навчаннях з медицини. Та навіть і в інтернеті дещо можна знайти.

Ну і, звичайно, треба освоювати і ще раз освоювати вогнепальну зброю. Вчитися стріляти. Зараз відкрилося багато різних курсів з стрільби. Звичайно, вони коштують дорожче, ніж, скажімо, заняття з медицини. Але це потрібно, щоб людина, яка сьогодні є цивільною, а завтра буде мобілізована до війська, - вже мала певний багаж знань і навиків.

- Юрію, чим іще Ви зараз займаєтеся, окрім каналу?

- Крім каналу, зараз основна наша робота – це навчання військовослужбовців, в основному Збройних Сил, але є і з інших силових структур, - роботі із дронами мультироторного типу. В народі їх називають весільними дронами. Вчимо на них літати і застосовувати в умовах бойових дій.

Весільні дрони перекваліфіковують на бойові ще із початку АТО, ООС, і тепер ось в час повномасштабного вторгнення, оскільки закрити всі потреби війська спеціалізованою технікою наразі неможливо. Тому і літати мусимо на всяких «мавіках», які не призначені для використання в бойових діях, але тим не менш ефективно в них використовуються.

Використовуються і для розвідки, і для спостереження, і для супроводу власних бійців, і для коригування вогню, артилерії, навіть для скидання боєприпасів. Є військові, які займаються такими речама - перетворюють дрони на маленькі бомбардувальники.

Ми ж займаємося дронами із кінця весни 2022 року. Просто не надто афішуємо цю діяльність. В одному з відео, щоправда, включено кадри із нашої роботи з коригування артилерії, тобто з роботи з дронами. Але повноцінних цілісних відео про дрони ми не робили.

- Що можете сказати про цю війну? Немає втоми, зневіри?

- Зневіра є, втома у військових є, оскільки хтось півтора року на війні, а хтось підписував контракт раніше, і вже три роки, і п'ять років. У нас є хлопці-сокільці, які вісім років без перерви на службі, в основному в зоні бойових дій.

Люди виснажуються, їм потрібен відпочинок. Та, на жаль, сьогодні у суспільстві не всі розуміють, що захисникам потрібна банальна ротація. Величезна кількість військовослужбовців сьогодні хотіла би на якийсь час звільнитися з війська, відпочити, пожити цивільним життям, а тоді знову мобілізуватися і продовжити боротьбу. Але зараз, на жаль, це неможливо, оскільки поки що нам не вдається закрити всі потреби в мобілізації і постійно відчувається брак кадрів, нестача людей.

Однією з найбільших небезпек цієї війни є те, що вона може перетворитися, як то кажуть, на АТО-2. Тобто величезною кількістю людей буде сприйматися так, як сприймалося АТО, а потім ООС. Тобто як якийсь конфлікт, який знаходиться десь за 1000 кілометрів, і може іноді ракети кудись прилітають.

Люди, здається, вже навчилися з цим жити. І це може мати велику небезпеку, оскільки ворог сприймає цю війну зовсім по-іншому. Його мета - окупувати нашу країну і знищити якомога більше українців. Відповідно, вони не відступляться поки або не досягнуть своїх цілей, або не переламаємо їм хребта так, щоб вони не змогли піднятися.

А для цього нам треба мобілізувати всі свої ресурси, і це повинна робити в першу чергу держава. Це повинно робити військо, але це повинно робити і суспільство. Це повинні робити й громадяни, оскільки йде війна росії не проти нашої держави, а проти кожного з нас індивідуально. І жахливі події в окупованих містах - Бучі зокрема – є свідчення того, що мета ворога - це не просто зміна прапора один на інший чи постановка якогось маріонеткового уряду. Ні, мета ворога - це геноцид, цілковите знищення української нації. Тому кожен має робити свій вклад у Перемогу, і робити його не абстрактно, а конкретно.

- Чим для вас запам'яталося це літо?

- Це літо показало, що бойові дії стали більш жорстокими. Якщо, наприклад, минулого року ще говорили, що це війна артилерії і стрілецької зброї мало, то зараз артилерії, скажімо, не так багато, як на початку повномасштабного вторгнення, але багато саме стрілецьких боїв на ближніх дистанціях, штурмів. Це нагадує першу світову, тільки, можливо, в менших масштабах. Хоча, в принципі, в нас лінія фронту зараз десь така, як була у другу світову…

Спілкувалася О. Борзик.

Тижневик ВО "Свобода"

Степан КУДАРЕНКО: «Українські націоналісти мають чітке розуміння причин цієї війни і своєї місії у ній»

Sun, 24 Sep 2023 08:09:00 +0000

Кілька важливих думок з-під Лиману

У мирному житті свободівець Степан Кударенко – політик, правозахисник, громадський діяч. Був заступником керівника Київської міської організації ВО «Свобода» з юридичних питань, Віце-Президентом з юридичних питань «Київміськбуду» - повномашстабне вторгнення перервало багато його професійних планів та проектів.

Сьогодні націоналіст – у лавах 4 БрОП Національної гвардії України (Бригада швидкого реагування НГУ «Рубіж»). Нам вдалося додзвонитися до захисника і поставити запитання. Кілька важливих моментів з цієї розмови.

До великої війни

Упродовж багатьох років Степан Кударенко робив усе для того, щоб націоналісти прийшли до влади.

«Переконаний, що тоді Україна значно краще підготувалася б до війни. Свободівці завжди казали, що війна з московією неминуча, а одним з ключових пунктів політичної програми націоналістів була побудова потужної української армії. Не думаю, що війни вдалося б уникнути, однак зробили б усе можливе, аби достойно зустріти моск@лів. Будучи максимально підготовленими до вторгнення, перемогу, вочевидь, здобули б швидше і з меншими втратами як серед військових, так і серед цивільного населення».

24 лютого 2022 року

«24 лютого ми зібрались в київському офісі «Свободи» - як і було заплановано. Я приєднався до добровольчого формування «Свобода», а згодом, коли підрозділ взяли у лави Нацгвардії і почав формуватися другий батальйон «Свободи», - пішов у регулярні війська, в Національну гвардію України. Для мене вибір був очевидним. Всі мої друзі та побратими пішли в різні свободівські формування, тож цілком природно, що я доєднався до своїх».

Про ворога

«Разом з побратимами я зараз воюю на Лиманському напрямку. Ми реалізовуємо різноманітні операції з активної оборони, стримуємо ворога, і це дає змогу нашим військам здійснювати наступальні операції на інших напрямках.

Сьогодні нам протистоїть сильний, ресурсно потужний та витривалий ворог. Основна його перевага – великий ресурс. Маю на увазі як техніку, так і живу силу. Така перевага дає змогу противнику вести проти нас тривалу війну. Ми, на превеликий жаль, не маємо настільки великого ані людського, ані економічного потенціалу.

Суттєвим мінусом ворога є низька мотивація особового складу. Як би їм не лили у вуха пропаганду, вони розуміють, що ведуть загарбницьку війну. Натомість ми дуже чітко усвідомлюємо: воюємо за виживання української нації, за право на існування нашої держави. Бойовий дух та мотивація у нас на якісно вищому рівні.

А, як показує світова історія, війни виграють ті, хто має високий рівень мотивації, а не ті, хто має більше «заліза та м’яса». Візьмемо за приклад конфлікти на Балканах. Маленька Хорватія посунула значно більшу, економічно та ресурсно потужнішу Сербію. Завдяки тому, що воїни були вмотивовані, а суспільство згуртоване – їм вдалось дати гідну відсіч агресору».

Найважчі моменти

«Найважчі моменти цієї війни настають тоді, коли ми зазнаємо втрат. Коли гинуть побратими. Ти кожного знаєш особисто, з кожним маєш свою історію стосунків. А потім в один момент цієї людини більше нема... Це дуже боляче.

Але навіть попри такі тяжкі миті, ми не втрачаємо мотивації. Українські націоналісти мають чітке розуміння причин цієї війни і своєї місії у ній. Не виникає в голові запитання «а що я тут роблю»», не потрібно шукати додаткових джерел мотивації».

Літо українських перемог

«Літо-2023 закарбується пам’яті як літо українських перемог. Ми просунулись на різних напрямках і в рази активізували удари по ворогу не тільки по лінії фронту, а й по території р@шки та в окупованому Криму.

Це надзвичайно важливі зрушення. Переможні війни обов’язково мають включати успішні операції та обстріли на території противника. Сьогодні це уже не поодинокі випадки, а система. Навіть українське суспільство бавовну в Севастополі чи Москві почало сприймати як буденність. Рік тому одна подібна атака стала б фурором і головним інформаційним приводом на цілий тиждень, а сьогодні це буденна, послідовна, систематична робота.

Головне те, що рівень інтенсивності та ефективності наших атак в тилу ворога зростає».

Коли ми переможемо

«Тільки якщо суспільство буде єдиним у бажанні здобути перемогу і водночас це бажання втілюватиметься у постійну важку працю, – ми зможемо врешті здолати ворога. Не може бути жодних півтонів та компромісів. Українська перемога повинна бути однозначною. Поступки та компроміси – це гарантія повторення війни. Вважаю, що розвал російської федерації має стати логічним підсумком і наслідком нашої перемоги на полі бою.

Знищення живої сили противника і техніки, просування на різних фронтах, удари по території рф – все це ті маленькі «голочки», що встромляються у тіло московії. Що більше буде отих «голочок», то швидше росія почне розвалюватись.

Але для цього має активізуватися значно більший відсоток українців. На жаль, досі велика частина суспільство проживає життя, відмежовуючись від війни. Вони не воюють і не волонтерять, для них повномасштабна війна перетворилась на АТО 2015-2016 років, коли воює хтось і дуже далеко, натомість вони проживають життя в своїй реальності, яка не має стосунку до бойових дій.

Це дуже небезпечна тенденція, і держава має з нею працювати. Має мобілізовувати суспільство на боротьбу з ворогом. Той, хто сьогодні не на фронті, має чітко усвідомити, що він буде там завтра. Лише тоді він почне вже сьогодні докладати для пришвидшення Перемоги максимум зусиль».

Тижневик ВО "Свобода"